Софія Громова

9 років

Вихованка студії письменницької майстерності 

"Арт-простір"  (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Пригоди кота Сема та кленового листочка

(казка)

В одному чарівному місті біля затишного будинку жив котик Сем. Він змалечку полюбляв прогулюватися лісом, що знаходився поряд, але завжди повертався додому, де на нього чекала дівчинка Анна.

Якось він побачив дуже гарне дерево, яке його зацікавило. Це був клен. Сем щодня приходив до деревця і почав помічати зміни в ньому. Він відмітив, що клен змінює свій одяг, в залежності від пори року. Зимою він стояв голий і Сем дуже хвилювався за своє деревце. Він приходив щодня, лягав поряд із деревом і намагався його зігріти, адже думав, що його товаришу холодно.

Повесні котик приходив і бачив, як клен розпускається і вважав, що це він йому допоміг своєю теплотою.

Влітку він милувався пишністю зеленої крони клена. Та коли прийшла осінь, Сем зрадів особливо. Адже деревце вкрилося багряно-золотавою ковдрою.

Одного дня Сем, як завжди, прийшов під дерево, але побачив, що з нього летять яскраво-жовті листочки. Котику це дуже сподобалося, особливо один листочок, який впав йому на ніс. 

«Оце цікаво! Це буде гра!» - подумав Сем і почав лапками підкидати та ловити листочка. Він приходив до клена щодня та ловив листочки, які кружляли. Для котика це були найцікавіші дні. Та одного дня Сем прийшов і знову побачив голе дерево. Він засумував. Більше кленовий листочок не літав, а лежав на землі під деревом.

Йшли дощі, Сем більше не хотів виходити на прогулянки, йому було сумно й він дуже хвилювався за своє деревце.

Дівчинка Анна зрозуміла в чому річ, взяла котика й пішла до клена. Там досі лежало багато листя. Анна взяла декілька листочків і пішла додому. Там, під пильним наглядом Сема, який думав: «Що ж буде з моїми друзями?», Анна поклала їх під сторінки книги.

Сем нервував, не знав, що відбувається. Дівчинка Анна розуміла його.

Наступного дня йшов сніг. Вони разом пішли до клена. Заздалегідь Анна взяла старенький теплий плед. Прийшовши до дерева, вони побачили листочки, вкриті снігом. Сем з надією подивився на Анну, яка в свою чергу вкривала деревце та листя пледом. Котик дивився із вдячністю.

Через декілька днів Анна витягла книгу, де мали бути кленові листочки й показала Сему. Його радості не було меж. Він підходив до них з цікавістю, споглядав, але доторкнутися боявся. Його гріла думка, що він ніколи не дозволить їх образити. А ще він зрозумів, що найкраща пора року для нього - це осінь, золота осінь. І Сем з нетерпінням чекав на неї, адже він знову прийде під багряно-жовте дерево і буде гратися зі своїми кленовими листочками!

Ярослава Курта

9 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Дівчинка-зіронька

(казка)

Жила-була в зоряному небі красива дівчинка-зіронька на ім'я Ярен. Про її красу знали й говорили всі в зоряному світі. І чутки дійшли до короля зірок.

Король зірок захотів побачити ту зірочку. Він послав за нею своїх слуг-комет. Звелів відшукати дівчинку-зіроньку й привести до палацу. Слуги-комети знайшли й привели її до короля.

Коли зірочка Ярен зайшла до палацу, все засяяло від її краси. Король зірок не міг надивитися на її вроду.

У короля не було дітей. Він почав просити дівчинку-зіроньку, щоб залишилася жити в палаці й була йому за доньку.

Палац був дуже старим, сірим, з маленькими віконцями й сам король ніколи з нього не виходив.

Якось зірочка Ярен побачила з віконця, як танцюють в зоряному небі комети з яскравими хвостами. Від їхньої краси та блиску перехоплювало подих. З ними разом танцювали астероїди. Вони були схожі на розсипані намистинки, які виблискували різними кольорами.

Зірочка почала рахувати, скільки ж цього дива коло палацу. І не могла злічити. Збивалася і починала спочатку.

Все навкруги виблискувало, окрім палацу старого короля зірок.

Дівчинка-зіронька запропонувала королю сісти в космічний човник і помандрувати зоряним світом, щоб порахувати й записати всіх мешканців його володінь: і комет, і зірок, і астероїдів, метеоритів, планет і різних цікавих жителів зоряного світу.

Король дуже зрадів такій ідеї, бо дуже хотів побачити, яке у нього велике царство.

Відтоді король зірок із дівчинкою-зіронькою мандрують і рахують світила у безмежному всесвіті.

Діана Лисенко

14 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Рей. Місто спогадів

(казка)

Рей жив у місті Селанія, яке ще називали містом сумних спогадів. Хлопця надто тривожили важкі думки. Одного дня йому було настільки погано, що він вирішив покинути місто назавжди, хоча кілька століть нікому не вдавалося цього зробити. Однак, хлопець дізнався про правила втечі. Вийти за межі міста потрібно було о третій годині ночі, тримаючи в руках дзеркало.

Отож, Рей зібрав маленьку торбинку й вирушив у дорогу. Хлопцю було трохи страшно, але він осилив себе й перетнув кордон загадкового міста. І як тільки він це зробив, у дзеркало проникли всі сумні та погані думки хлопця, вмить воно розбилося.

Коли місто залишилося позаду, з його душі наче камінь звалився. Рей згадав усі щасливі моменти життя. Та зненацька сумний спогад затьмарив його радість. «О, ні! А де мій тато?» Він згадав, що втратив тата кілька років тому. Раптом за його спиною почулися кроки, а потім долинув людський крик. «Це по мене, треба бігти!» - подумав хлопець.

Рей біг з усіх сил вбік дрімучого лісу. Уникнувши небез-

пеки, зупинився, щоб перевести дух. У непроглядній темряві зблиснуло світло, він ступив кілька кроків, вперся тілом об щось тверде. Світло впало на те місце, де він стояв, і хло- пець розгледів колодязь, але не простий, це була Криниця невдач. Рея зморив сон...

Хлопець схопився від дивного шуму й відмітив, що знаходиться у незнайомому місці. Рей опинився в часовій прірві. Здалеку він бачив свого тата.

- Це ти, батьку? - крикнув з усіх сил.

Але то все були примари, які хотіли ошукати хлопця. Він заплющив очі, а коли отямився, то зрозумів, що висить на

тонкій гілці старого сухого дерева над вогненною прірвою. І це тільки початок випробувань! Сили його покидали. Рей вже почав прощатися із життям. Хлопець падав, але впав не у вогонь, а вдарився головою об щось тверде й опинився біля тієї ж самої Криниці.

- Ну що? Як тобі вогненна прірва? - запитала Криниця.

- Що я тобі зробив? Я багато років жив із сумними думками у страшному місці, де люди, як овочі.

Рей вже хотів піти, щоб не попастися знову.

- Почекай, я ж не знала! Та закляття відмінити не вийде.

Але можу допомогти тобі пройти випробування. Я пода-

Ілюстрація Костянтина Рибця

рую тобі собаку на ім'я Рон. Вона тобі допоможе здолати перешкоди.

Хлопець погодився. Перед ним з'явилося маленьке цуценя. Зненацька почався землетрус і Рей опинився у зовсім страшному місці з татом, якого не бачив 18 років. Хлопця випробовували на емоційну стійкість, він дуже-дуже плакав. Раптом цуценя загавкало й Рей знову повернувся до

реальності. І ось позаду почув тихий голос тата. Хлопець озирнувся. Перед ним стояв батько. Це був дивовижний момент. Вони обійнялися.

Рей отримав справжню нагороду за сміливість, рішучість, за те, що пройшов усі завдання, адже повернув батька, якого втратив, оселившись у місті сумних спогадів. Втратив, бо дозволив сумним думкам заполонити розум та серце.

Місто Селанія залишилося далеко позаду, як і Криниця невдач. Натомість, хлопець йшов у похід разом із татом, а позаду біг песик Рон, що роззирався довкола та ретельно запам'ятовував дорогу...

Олександр Середа

12 років

Вихованець студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Пригоди кота Валерки

(оповідання)

Привіт! Я - кіт Валерка! Мабуть, ви подумали: «Як? Кіт писати вміє?» Нууууууу... так. Це дивно, але факт. Ой, вибачте, що затримую. Почну свою розповідь.

Коли я був ще малим і неумілим кошеням, мене підібрав юнак на ім'я Олексій. У своєму новому домі я дуже швидко освоїв територію та навчився багатьом людським речам. Наприклад: відкривати двері та тицяти лапками по комп'ю- теру. Найважче було навчитися читати, писати та розмовляти.

У сусідньому будинку, в тому, що праворуч від нас, жила бабуся Маруся - добра знайома Олексія. Її можна описати трьома словами: птахолюбива комп'ютерна генійка. Вона нещодавно повернулася з моря і привезла звідти дванадцять неслухняних чайок. Спочатку вони тільки те й робили, що кректали й квектали, але невдовзі навчилися мови, яку люди не розуміли.

Якось бабуся Маруся залишила їх без нагляду. Найрозумніша птаха поміж ними додумалася відчинити вікно. І всі ці дванадцять крикливих істот вилетіли на вулицю, пря- місінько на мене. В цей час я тихо-мирно гуляв по дворі на- шого з Олексієм будинку. Проте чайки побачили в мені потенційний сніданок. З вереском реактивного літака вони атакували мій хвіст. Я з усіх лапок чкурнув у свою схованку під сходами. В цей час Олексій був саме на своїй підозрілій роботі, тому захистити мене не міг. Чайки літали навколо сходів і кричали щось схоже на: «Шукайте кота! Не знайдете, я вам клюви повикгучую!» Вони погано вимовляли «р».

Поки птахи літали в пошуках мене, я ненароком задрі- мав. Та болючий щипок за лапку все ж розбудив. Різко під- скочивши й зробивши сальто, я зрозумів, що чайки все ж мене знайшли. Клюв однієї з них боляче мене вщипнув. От халепа! Я опинився в пастці.

Раптом, неначе буревієм, чайок розкидало на всі боки. І тут я побачив одного з перших моїх знайомих - чорного кота на кличку Відьмак. Справжнє його ім'я - Фортеміно. Він був котом італійського піаніста, який оселився у нашому мі- стечку. Відьмаком його називали за дивні очі рубінового ко- льору. Його боялися майже всі собаки, а птахи й поготів. Тому чайки, оговтавшись від войовничого запалу, розгублено почали шукати схованку.

Скориставшись загальним переполохом, я швиденько ви- брався зі схованки, яка ледь не стала моєю пасткою. Тим ча- сом чайки почали залітати у відчинене вікно свого помешкання. Фух, я врятований!!! Мені хотілося подякувати Відь- маку, але той, як завжди, безслівно та безcлідно зник.

Коли повернувся Олексій, він не повірив моїй розповіді. Тому я перейшов до більш важливих справ: поїв і ліг спати.

Ну що, не повірили? А даремно. Це лише одна з моїх пригод і вона не найфантастичніша.

Мурмерняв!

В перекладі з котячої означа «далі буде...»

Еліна Куліш

9 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Дівчинка на гойдалці

(оповідання)

Розділ 1

У Києві жила дівчинка на ім'я Олександра. З дитинства вона мріяла стати відомою журналісткою, їздила в інше місто на гурток журналістики, брала участь у цікавих конкурсах. І, нарешті, її мрія почала здійснюватися. Олександра закінчила школу з відзнакою, вступила в інститут на факультет журналістики. Минуло п'ять років і вона стала однією з найвідоміших журналісток України. Олександру запросили в Лондон та запропонували вакансію телеведучої. Це принесло їй славу та чималу суму грошей. Вона придбала трьохповерховий пентхаус, машину та зажила великої слави! Олександра збиралася на курорт Балі, та трапилося дещо непередбачуване...

Розділ 2

Це було 23 грудня. Всі готувалися до Нового року, ще й, на диво, зима видалася не дуже холодною. Веселі сніжинки падали з неба прямо на голову перехожим, які кудись поспішали. Асфальт вкрив сніг. Серед цих перехожих була й Олександра. Того місяця вона була у відпустці. Дівчина крокувала легкою ходою та купувала прикраси до ялинки, аби прикрасити зелену красуню. Коли вона прийшла в своє обійстя, одразу взялася за справу. Та не встигла розібрати всі прикраси, як почула телефонний дзвінок. Їй телефонували з роботи.

- Знову? Та дайте мені хоча б один спокійний день...

Але вибору в неї не було.

- Алло!

- Доброго дня, Олександро Сергіївно! У нас хороша новина. Сьогодні до нас завітали найвідоміші геологи з Бразилії. Ми просто повинні взяти у них інтерв'ю!

- Але ж у мене відпустка!

- Олександро Сергіїївно, зрозумійте, це обов'язково. Ми нарахуємо вам премію за це інтерв'ю .

- Добре, через півгодини буду. Надсилайте адресу.

Дівчині знову довелося їхати працювати, хоча вона цього зовсім не хотіла.

Олександра хвилювалася, адже це був дуже важливий прямий ефір. І, як виявилося, не дарма. Коли вона приїхала у місце призначення, побачила величезний натовп. Та от біда, - саме на початку інтерв'ю до неї почала телефонувати тітка Катя, - сестра її мами. Спочатку Олександра намагалася не звертати на це уваги та дзвінок лунав надто голосно. Тож довелося відійти на кілька хвилин. Та ці кілька хвилин перетворилися на півтори години. Тітку Катю було просто неможливо зупинити. Вони попрощался тільки тоді, коли час на інтерв'ю вичерпався. На цьому її кар'єра завершилася, наче ніколи й не було. Дівчину перестали запрошувати вести репортажі, брати інтерв'ю. Бідолашна була у розпачі. Вона ледь не лопнула зі злості, коли, приїхавши у гості до мами, застала неприємну для неї гостю - тітку Катю.

- Знову ти тут?! - скрикнула Олександра. - Ти розумієш, що ти наробила? Ти зруйнувала мою кар'єру, мою мрію!!!

Сказавши це, дівчина в сльозах покинула дім.

- Ти розумієш про що вона? - запитала мама Олександри, - Марія, у тітки.

- Ні! - розвела руками тітка.

Розділ 3

Цілий тиждень дівчина не виходила на вулицю, не їла, а лише лежала.

Її пробували відвідати подруги, але вона нікого не впускала в свою кімнату, навіть свою найкращу подругу Лізу. Та все-таки одного разу Лізі вдалося зайти до Олександри.

- Сашо, може все-таки, вийдемо кудись погуляємо?

- Ні, не хочу!

- Ну подумаєш, ти тепер не журналістка. Знайшла проблему...

- Це не просто проблема, це катастрофа, тобі не зрозуміти! Моя

робота була моїм життям. Краще йди. Я хочу побути насамоті.

- Добре, подружко, бувай.

Олександра все думала про той нещасний день, у який вона лишилася всього. Та якось вона наважилася вийти з дому. Навкруги було темно й холодно. Ніхто вже не кричав, як колись:

«Дивіться, це ж вона, Олександра Лисенко! Можна з Вами сфотографуватися?»

Олександра не розуміла чому всі люди забули про неї, адже про її провал у прямому ефірі ніхто не писав.

На пішохідному переході вона побачила старе казино:

«Дивно, як його ще не закрили?» - подумала Олександра.

Розділ 4

Якось дівчина увімкнула новини, пысля довгої паузи заговорили про неї:

«Відома журналістка Олександра Лисенко за невдалий прямий ефір з геологами пішла назавжди з професії»

- О ні, тільки не це! - скрикнула бідна дівчина.

«Що робити? Чому в її житті все похитнулося, неначе на гойдалці?» Олександра вирішила покинути свій пентхаус, бо він нагадував їй про минулу вдалу кар'єру, якої у неї вже не було. А скільки довгих років, намагань, недоспаних ночей пішло на те, щоб здійснити свою мрію. І все обірвалося в один момент. Вона зі сльозами на очах зібрала свої речі та поїхала у найближчий готель, де працювала її найкраща подруга Ліза, тож там їй було дуже зручно. Якось дівчата вирішили піти на прогулянку, та вони навіть не могли уявити, що трапиться з ними далі.

Розділ 5

Дівчата спокійно гуляли. По дорозі зайшли в кафе «Мрія». Ліза замовила каву та полуничний кекс, а Олександра - чорний чай та шоколадне печиво. Та тільки дівчата вийшли на вулицю, як до них підійшов дивний чоловік в чорному одязі.

- Ну привіт,Сашо! - промовив зі зловісною усмішкою.

- По-перше, хто Ви, а по-друге, - звідки Ви знаєте моє ім'я?

- Ти ж у нас, наче знаменитість. Та бачу, ти ще нічого не знаєш. Я директор казино, яке до речі, ти хотіла закрити. Ти тричі писала статті, у яких йшлося про закриття казино, а воно мені приносить чималий прибуток.

- Та що Вам треба? - скрикнула Ліза.

- Ой, а це що подружка нашої бідної дівчинки поруч?

- Краще замовкни, інакше я викличу поліцію, не здавалася Ліза.

- Слухай,дівчино,іди звідси.Теж мені захисниця знайшлася.

Раптом сталося несподіване: Ліза вдарила чоловіка сумкою, схопила Олександру за руку та кинулася тікати. Але їм перегородили дорогу ще двоє чоловіків, один з них вихопив руку Олександри і кудись її поволік. Виявляється, він привів її в казино.

- Значить так, якщо ти думаєш, що у день твого провалу тобі телефонувала якась тітка, то ти дуже помиляєшся. Це був я.

- Але ж то був голос моєї тітки!

- За допомогою спеціальної програми, я змінив свій голос на жіночий. А

ще, можливо би тебе й не позбавили акредитації та я для цього постарався. І, як бачу, не дарма. Не треба було лізти не в свої справи, дівчинко!

І тут у приміщення зайшла поліція, яку викликала Ліза. Чоловіків затримали. Подруги обійнялися.

- Дякую! - прошепотіла Олександра.

- Нема за що! - сказала Ліза. - Я ж твоя найкраща подруга і повинна була тобі допомогти.

Олександра одразу поїхала до тітки Каті та вибачилась. З того часу в її житті настала біла смуга і все почало налагоджуватися. Дівчині повернули акредитацію і, навіть видали премію за моральний збиток, а те злощасне казино закрили. Карусель гойдає вітер, то взад, то вперед. Це нагадує наше життя. Та завжди знаходяться люди, які, попри все, залишаються з нами. Гойдалка, вітер, мрії, люди... все це і є життя. Неідеальне, але єдине. 

Олександра Федорчук

14 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Феодора

(казка)

Ніч. Навколо темрява. Феодора вже встигла тисячу разів пожалуквати про свій вибір йти до лісу самотужки. Ні, вона не боялася темряви, її це абсолютно не лякало. Вона ніколи не вірила у привидів, духів і у все, що з цим пов'язано. Єдине, що відчувала дівчина - це сильну роздратованість і злість на себе. Починалася сильна гроза. Блискавка дійсно трохи лякала. Вона йшла та думала:

«От зараз лежала би в теплому, комфортному ліжечку, теплому, пила би какао із зефірками, дивилась б улюблене шоу, все було б добре. Так ні, броджу в цьому лісі...»

- Ооо! Світло! Я бачу світло! - закричала Феодора. - Хм... дивна якась ця хатина... Але світло горить, значить і люди там є. Добре, зайду переночувати, а на ранок спитаю дороги додому.

Відчинила двері й наче потрапила у фільм фантастики. Зустріла її велика кімната, де стояла велика шафа з безліччю дивних речей, якісь камінці, баночки, скляночки, трави... «О Боже! Скільки тут всього!»

- Агов! Є тут хтось?

І тут з другого поверху спустилася дуже дивно одягнена жінка, що нагадувала відьму.

- Хах! Оце образ! Так стоп, я це вголос сказала?

Жінка спускалася повільно, а потім сіла за стіл та почала наливати чай у чашки.

- Не хвилюйся, невдовзі в тебе теж такий буде. - Сказала жінка.

- Що?

- Нічого. Приходь, сідай. Нарешті ти прийшла.

- Ви про що? Я хотіла сказати, що заблукала в лісі. На вулиці вже темно. Можна я у Вас переночую, а зранку піду шукати дорогу додому? Можна?

- Ой! Як торохкотиш! Спокійніше. Твій поспіх міський нікому не потрібен тут. Звичайно, залишайся. Не хвилюйся.

- Оу! Дякую Вам велике!

«Дивна якась ця панночка» - подумала дівчинка, - «От швидще б ранок настав!»

Феодора поглянула у вікно й мало не втратила свідомість від побаченого. На гілці дерева сиділо щось... щось, що дивилось на неї. Прямо в душу. Такими великими, жовтими очима.

- Я перепрошую... - сказала дівчина, вказуючи тремтячим пальцем у вікно, - а... а..., а що то таке?

- А! То не зважай! То мій кіт. Сидить, дихає свіжим повітрям, він любить таку погоду. Дощик і блискавка! Його це захоплює. Якщо ти вже зігрілася чаєм, я тобі дам сухий одяг, спати постелю тут, на лавці. У моєму домі є суворі правила, які я хочу, щоб ти запам'ятала. Не чіпай мої речі без мого дозволу, ніколи, не торкайся ні до чого.

- Ем... добре.

- А тепер лягай спати.

- Дякую Вам ще раз. Добраніч.

***

Ранок. Дівчина прокинулась і вже збиралася йти.

- А ти куди? За грибами?

- Ні, я вже додому, по світлому шлях знайти значно легше. До речі, не підкажете в який бік?

- Та нікуди ти не дійдеш, навіть не намагайся. Ти ввечері знову будеш тут.

Феодора вибігла з приміщення, жінка посміялася з неї.

Дівчина сім разів поверталася до будиночку жінки.

- Восьмий раз! Знову?! Де вихід? Я ходжу по колу!

- Ой, дитино, заходь до мене. Допоможеш мені. - Сказала жінка.

- Ех! Ну добре. І чим же я можу Вам допомогти?

- Ну слухай, я людина вже стара. Треба допомога. Будемо варити відвар із трав.

- Що? Я не вірю в таке! Що за зілля?

- Зілля в казках, а тут цілющій напій!

Жінка дала Феодорі пучок меліси.

- Що це за трава, кажи дитино?

- Я насправді не знаю... але щось в голові мені каже, що це проти безсоння. Якось на букву м... м.. ме, меліса!

- Ну?

- Та що ну? Я просто напевно десь це підсвідомо запам'ятала, от і згадалася.

Жінка дала Феодорі ще 10 трав і найцікавіше те, що дівчина, під час варіння відвару, не допустила жодної помилки.

- Скажи но мені, дитино, ти однакові числа, типу 11:11, 22:22, 333 часто бачиш?

- Ой! Та постійно! Ще віщі сни часто, що присниться через кілька днів збувається. Я читала, що це знаки про те, що я відьма і маю якийсь там, ахахх «дар» - засміялася дівчина. Хіба можливо таке в XXI столітті?

- А чому ти вирішила, що неможливо? Все можливо. Ти взагалі значення свого імені знаєш?

- Так я ж Вам не казала як мене звати...

- Ти Феодора. І значення твого імені: «Подарована Богом». Ти подарована цьому світу Творцем. Заради того, щоб ти допомагала людям.

- Ну і чим же я можу допомогати?

- Зцілювати. Ти маєш цей дар.

- Вибачте, але чому я повинна Вам вірити?

- Я бачила у тебе в рюкзачку «Щоденник снів», перечитай записи минулого тижня.

У дівчини очі на лоб полізли.

- Ви! Ви ж мені снились, я згадала!

- Тепер ти мені віриш?

- Тепер я змушена Вам повірити...

***

Дівчина таки повернулася в місто. Вся ця історія здавалася їй сном. Але це була реальність. Давши собі кілька днів на прийняття цієї інформації, дівчина пішла в бібліотеку й забрала всі книжки про магію. Вона вичитила та вивчила мало не кожне написане слово. Дівчина зрозуміла дещо дуже важливе: замість того, щоб насміхатися з чогось, спробуй це для початку. Можливо, це справа всього твого життя.

***

Через кілька років Феодора повернулась до старої та розповіла, що допомогла вилікувати декілька десятків людей. Й сказала:

«Я неймовірно вдячна Вам, що відкрили мені очі...»

Поліна Соболєва

10 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Помічник Санти

(фантастичне оповідання)

Єльф Джеф прокинувся вранці, подивився на свій льодяниковий годинник й не повірив своїм очам. Стрілки показували сьому ранку. Джеф збагнув, що проспав та спізнився на цілу годину. І все через те, що ввечері так довго вивчав новий різдвяний танок. О шостій він мав розпочати виготовляти деталі для іграшок. Тому хтось міг залишитися без подарунка. Це неприпустимо!

Він зрозумів, що йому треба швидко діяти, адже на нього лягла велика відповідальність.

На фабриці Санти усі ельфи зосереджено працювали. При цьому зусібіч лунала різдвяна музика, що створювала святковий настрій. Тільки Джефа це зовсім не тішило. Він вирішив звернутися по допомогу до своїх найкращих друзів: Мері та Джері. Виявилося, що вони мали кілька зайвих деталей, але Джефові їх було замало. Ельф почав працювати, зробив ще декілька і йому навіть вдалося зібрати цілу іграшку: красивий червоний потяг зі сріблястими колесами та з блискучими вікнами. Наближався кінець зміни, а кількох іграшок йому бракувало. Він зрозумів, що дівчинка Бетті, з Лондона, не отримає ляльку, а хлопчик, на ім'я Сем, із Дубліна залишиться без новесенького самоката. Джеф розчарувався і заплакав.

«Я не встигну! Все марно!» - думав ельф.

Раптом Джеф почув шурхіт і тихі голоси. Протерши очі від сліз і роззирнувшись довкола, побачив ельфів. Там були всі, кожен з них мав деталі для іграшок, саме такі, яких так не вистачало Джефові. Мері й Джері звернулися по допомогу до усіх помічників Санти, щоб Джеф зміг виконати свій обов'язок. Адже розуміли, що здійснювати дитячі мрії - велика відповідальність та важлива місія! 

Мирослава Лорткіпанідзе

11 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Гарбузовий маєток

(казка)

Двоповерховий будинок на околиці міста. Здавалося б, що такого у цих стінах із червоної цегли? У гарненьких віконцях, що відбивали сонячне світло? У невеличкому подвір'ячку із маленьким городом та садом, де росли гарбузи та груші? Що такого у гойдалці, що підвішена на одне з фруктових дерев? Чи дивно це? Ні... Та все ж, що ховалося за тими помаранчевими дверима?

У Гарбузовому маєтку жила сім'я: дві сестри та брат. Найстаршій було двадцять п'ять років, середньому - шістнадцять, молодшій - одинадцять. Нанна, Остап і Катруся. Всі вони належали до клану Осені. Всього таких кланів налічувалося чотири: Зимовий, Весняний, Літній та Осінній. Кожен клан мав свої звичаї та порядки. Ті, що належали до клану Осені мали незвичайні фарби, але не завжди їх застосовували за призначенням. Повідаю я вам про їхнє буденне життя.

- Нанно! Допоможи! - долинув крик з другого поверху.

Голос належав каштановолосій дівчинці Катрусі, у якої зовсім збожеволів зачарований павук. - Нанно!

- Біжу! - Нанна вже піднімалася сходами. Вона мала темні очі, кольору сонячного каміння, й буре волосся.

Нанна вбігла у кімнату Катрусі.

- Що трапилося?

- Павук збожеволів! Він виліз на шафу й плюється ядом, коли я наближаюся.

- А навіщо ти його пофарбувала в малиновий?

- Тестувала заклинання! - опустила очі молодша.

- Добре, я його дістану! - мовила бура. - Але прошу тебе, зви Остапа, коли хочеш щось таке провернути.

Сіроока Катруся кивнула. Нанна дістала з кишені паличку й промовила просте заклинання.

- Серіто брам будіто!

Павук враз завмер, засвітився жовтогарячим світлом. За мить він піднявся в повітря і невідома сила перенесла його на стіл.

- Дякую! - сказала Катруся та погладила малинового павука.

- Будь ласка! А це що ще за вибух!?

У кімнату Катрусі вбіг Остап.

- Прошу вибачення, у зілля керосину випадково влив.

- У мене тільки одне запитання: Як? - очі Нанни округлилися.

- Я керосин із трав'яною настойкою сплутав! - сказав Остап, який страждав на дальтонізм.

Хлопець побіг виправляти свою катастрофу, молодша - за ним. Нонна ж пішла туди, звідки прийшла, - на кухню.

Компот варився, пікся пиріг.

«І як тільки батьки давали нам раду?» - не розуміла старша сестра.

Із роздумів Нанну вивело гупання сходами. За хвилину дівчина дивилася з вікна як брат із сестричкою фарбують листочки фруктових дерев.

Пофарбуємо дерева золотом і знову.

Мила Осінь заспіває наніч колискову...

О, так, це було традицією, адже Осінь сама не впоралася б. Стомився Остап та Катруся, а на столі вже й смачні рум'яні пиріжки і компот із яблучної сушки.

- Це вже інша річ! На корисні справи й часу не шкода! - сказала Нонна, замилувавшись красивим жовто-багряним садом. - Не те, що павуків фарбувати та бавитися із настойками! А невдовзі і наші батьки повернуться, - мрійливо додала Нонна.

А Осінь та Дощ вже повертали до Гарбузового маєтку, схвально оцінюючи допомогу своїх дітей.

Назар Кайдаш

11 років

Вихованець студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Зимова резиденція

(казка)

У зимовій резиденції відбувалася новорічна нарада. За круглим столом сидів Санта, Святий Миколай та їх помічники зі всього світу. Зібралися всі, окрім російського Діда Мороза.

- Знову Дід Мороз чинить лихе дітям інших країн! - сказав Святий Миколай. - Замість подарунків - дарує дітям нещастя.

Чекали на нього, щоб дізнатися, куди той ходив. І ось Дід Мороз пришкандибав, але не сам... а із самим нечистим! Сміялися над своїми жартами й не помітили, що всі учасники наради дивилися на них. Нечистий злякався й втік, а Діда Мороза почали розпитувати.

- Oh my God! Не може бути! Я думав, що це неправда. А ти й справді з лихим зв'язався! - сказав Санта Клаус. - Ніхто й не думав, що ти таке зробиш.

- Навіщо це тобі? - запитав помічник Санти.

- Ай, пускай! Русские дети должны страдать. По вашему они не привыкли к этой рутине? Им всеравно даже на свою жизнь, они просто хотят, чтобы Америка горела, а Украина была русской, все.

- Так, дійсно, треба таким, як ти, в пекло! Але сподіваюся, що не всі такі! - відрізав Святий Миколай.

- Може вже досить? Marry Christmas and Happy New Year, колеги! Що ж... Всі роздали дітям своїх країн подарунки? - запитав Санта.

- А пакости можно считать подарками? - посміхнувся Дід Мороз.

- Ти що з глузду з'їхав? - обурився Святий Миколай. - Попри все, я своїм подарунки розніс.

Помічники почали звітуватися про свою роботу.

- А спробуй своїм подарунки роздати наступного року! - запропонував помічник Святого Миколая Діду Морозу. - Можливо твій народ стане добрішим.

З того часу почав Дід Мороз дарувати своїм дітям подарунки, росіяни стали добрими й привітними й не нападали на Україну, подружилися з Америкою та зі всім західним світом. І всі зажили мирно та щасливо.

Юліана Соломаха

15 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Осінній трамвайчик

(казка)

Осіннє листя шаруділо під ногами, відповідаючи на найменший порух. Дерева стояли непорушно, гордовито, споглядаючи двох дівчат, що заблукали під їхніми кронами. Вони ще не знали, куди їх вела ця, запорошена осіннім листям, стежка. Але продовжували впевнено крокувати вперед, раз у раз наповнюючи ліс своїм, ще по-дитячому гучним, реготом.

Подруги були дуже різні, але щось таке, зовсім невловиме, об'єднувало їх між собою. І хоча товаришували вони не так уже й довго, між ними встиг виникнути сильний зв'язок. Та чи знали дівчата про це? Чи готові були покласти свою дружбу на ваги? Вирішувалася їхня власна доля...

Все почалося зі звичайної міської бібліотеки, де Софія шукала додаткову інформацію для шкільного проєкту й зненацька наштовхнулася на свою майбутню подругу - Оксанку. Так і зародилася між ними міцна дружба, що тривала вже не один рік. Якось дівчата пішли до дивовижного, сповненого осінніми барвами, лісу.

Вони все ще йшли по заметеній різнобарвним листям стежині, аж раптом натрапили на присипану колію. Подруги зупинилися.

- Звідки вона тут? - здивовано запитала Софія.

Оксанка мовчала. Її погляд був спрямований в гущавину лісу. Звідти долинав ледь чутний дивний звук, що з кожною хвилиною посилювався. Дівчата отетеріло дивилися на трамвай, який проглядався за багряним та золотистим осіннім листям. Старенький червоний трамвай. Звук нагадував якусь дивну мелодію, слова якої ставали дедалі виразнішими.

Трамвай під'їхав і двері відчинилися.

- Заходьте! Тільки сьогодні Осінь пропонує показати свій справжній маєток. Але маємо тільки одне вільне місце.

Дівчатка перезирнулися. Софійка читала в книгах легенду про осінній трамвай, який з'являвся раз в тисячоліття і екскурсія маєтком Осені - найдивовижніше, що могло з нею трапитися. Але вона мовчала. Оксанка теж бажала потрапити всередину трамвайчика, та не могла й слова вимовити.

- Ну що ж! Ні, то ні! - сказав старий водій і двері зачинилися.

Трамвайчик рушив. Колія затремтіла.

Подруги розчаровано зітхнули. Та несподівано осінній трамвай зупинився, з нього вийшов чоловік у коричневому капелюсі.

- Дівчатка, я прогуляюся лісом, а ви їдьте, така екскурсія випадає раз в тисячоліття!

Подруги забігли всередину, визирнули з вікна. Чоловік, наче крізь землю провалився.

- То був Дощ! - усміхнувся водій осіннього трамвайчику! - він, однозначно, не байдужий до різнокольорових парасольок та золотих листочків. Тож екскурсія осіннім маєтком розпочинається! Трамвайчик губився у пишних золотосяйних кронах високих дерев.

Чути мелодію осіннього трамваю,

Жовтневий ліс, казковий небозвід.

І дощ листочки знову обіймає,

Осінь шепоче солодко: «Привіт!»

Дарія Шестак

13 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(2-й рік навчання)

Мілана Лорткіпанідзе

9 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Дельфін Кола

(казка)

Жив собі непосидючий дельфін, якого звали Колою. Одного ранку він плавав у синьому океані та потрапив у печеру, що роташовувалася біля пісочних гір. Йому було цікаво, що всередині.

Просуваючись вглиб печери, він помітив дещо неприродне: кристали, квіти, які вросли в каміння, сталагміти й сталактити. Кола довго плавав просторами печери, попередньо взявши одне з дивовижних світил на випадок того, що раптово стемніє... Дельфін незчувся як доплив до розгалуження в печері, де стояла табличка зі словами: «На ліво підеш - вихід не знайдеш, прямо підеш...», а далі - розмиті літери. Кола одразу зрозумів, що якщо попливе прямо, то опиниться в глухому куті.

- Мені що повертатися? - обурився дельфін.

Але відповіді не довелося довго чекати, одразу після його слів почувся нерозбірливий голос.

- Мені здалося?

- Схоже, ні! - почув у відповідь.

Дельфін озирнувся. Нічого не побачив, але знову почув тихий голос...

Кола дізнався, що володаря голосу звали Ремі й вирішив дізнатися звідки долинають інші загадкові звуки. Попереду виднівся невеличкий отвір.

- Здається тут! - сказав невидимий Ремі.

Дельфінчик ледве проліз у дірочку, а для Ремі це не становило жодних труднощів. Друзі роти повідкривали, коли побачили, що в тому отворі. Там було справжнє підземне місто! Тільки, окрім риб, там жили й підводні гноми. Вони навіть познайомилися з одним, його звали Рюмик.

- Ой, а це хто? - здивувався гном, почувши голос Ремі. - Я чую когось, але не бачу.

- Не лякайся, це Ремі.

Як не придивлявся Рюмик, а таки нікого не побачив. Та це не стало на заваді їхньої дружби, дельфін та гном знали, якщо чогось не бачать, це не означає, що цього не існує. Відтоді Кола з Ремі часто навідувалися у підводне місто, а Рюмик з радістю проводив їм захоплюючі екскурсії.

Злата Прищеп

11 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(3-й рік навчання)

Ресторан «Дюйм»

(пригодницьке оповідання)

Привіт! Мене звати Ян. Розповім вам свою історію.

Я жив у незвичайному Містечку Морозива. Та у моєму місті мешкали люди з надмірною вагою. Вони живилися великими порціями шкідливої ​​їжі, яку я ще з дитинства не лю- бив, тому був худорлявим. Споживав тільки зелень, фрукти та рибу. Якщо коротко - правильно харчувався. Всі дивилися на мене, як на дивака й казали: «Досить їсти траву, ти ж не бик! Йди краще бургер з'їш!» Щоб ви краще зрозуміли мою ситуацію, переповім звичайну розмову з бабусею:

- О! Онук приїхав! Я тобі пиріжків напекла!

- Чому їх так багато? Досить трьох пиріжків!

- Яне! Поки все не з'їси - з-за столу не вийдеш! Ти аж світишся!

Так було завжди. Одного разу мене викликали на роботу в сусіднє місто. Дуже здивувався, побачивши людей, схожих на мене. Місцеві полюбляли корисні салатики. Мені сподобався їх спосіб життя, тому я вирішив переїхати в це місто. Придбав собі найкрасивіший в місті пентхаус! Невдовзі знайшов вірних друзів: Тома, Робі та Хлою. Ми захоплювалися подорожами й об'їздили безліч країн.

Одного дня ми з друзями домовилися про ризиковану

поїздку в джунглі. Як тільки потрапили в місце призначення, Хлоя сказала:

- Так, хлопці, обережніше! Тут багато невідомих тварин.

Зненацька мій телефон подав звук. Я поліз у кишеню і здивувався, відмітивши, що був інтернет. Користуючись на- годою, вирішив пошукати житло. Я знайшов «Скляний готель» - найкращий п'ятизірковий готель у найближчому поселенні. Ми з друзями забронювали номер. Поселившись, з вікна помітили гарний ресторан, який виблискував вогнями, та запитали про нього в швейцара, який мав довгі вуса. Він відповів:

- Цей ресторан називається «Дюйм». Якщо ви з'їсте хоча б одну страву їхнього шеф-кухаря, одразу всі ваші бажання здійсняться. Проте, туди дуже складно потрапити. Та я знаю таємний шлях - тунель...

- Дякую, що підказали. А де цей тунель? - запитав я.

- Я вам скажу, де він, за однієї умови: ви принесете мені чарівну котлету.

Ми кивнули на знак згоди.

- Він знаходиться у підвалі цього готелю, але потрібно бути обережними, тому що шлях може різко обірватися.

Ми пішли до підвалу, нас ніхто не помітив. Там було дуже сиро й темно. Я увімкнув ліхтарик і ми продовжили

мандрівку. По дорозі помітили маленьку істоту з довгими вухами. Спочатку ми злякалися, але наважилися підійти. То

був ельф, він дуже хотів потрапити до ресторану, але загубився і не міг знайти дорогу. Ми дозволили йому йти з нами, а якщо й заблукаємо, то всі. Далі ми побачили дірку в тунелі й подивилися крізь неї. Звідти пробивалося світло. Місцевий ельф сказав, що це Невидиме Містечко й туди краще не ходити. Не встиг ельф договорити, як ось я наверху в Невидимому Містечку... Друзі злякалися. Вони не мог-

ли мене покинути, але не знали як врятувати.

Вони закричали. Я почув та озвався. Друзі попросили ме- не йти на звук і, коли я підійшов до дірки, де знаходився ту- нель, вони різко схопили мене за ногу. Я повернувся. Ми вирішили бігти, щоб швидше дістатися до ресторану. Як ті- льки добігли до кінця тунелю та піднялися нагору, побачили красивий ресторан «Дюйм», підійшли ближче й прочитали на табличці: «Багато не їсти!»

Ми зайшли всередину, сіли за столик та розкрили меню з величезним асортиментом страв! Згодом взяли декілька порцій салату «Цезар». Ельф відзначився, замовивши собі цілий стіл смаколиків. Ми пообідали, загадали бажання та вийшли з ресторану. Наш ельф почав роздуватися та підніматися вгору, немов повітряна кулька. Ми не знали, що робити та поки метикували, високо в небі залишилася тільки чорна цятка. Всі зрозуміли чому з ним таке трапилося. Ельф поплатився за свою пожадливість та невідповідальність за власне здоров'я. А ми повернулися назад у своє місто.

Вас цікавить що ми загадали? Це ж очевидно! Щоб наша дружба тривала вічність і, звісно, наше бажання здійснилося. А ще ми відкрили ресторан здорового харчування і маємо безліч відвідувачів. Навіть з Міста Морозива приїжджають. Якщо колись потрапите у наше місто - ласкаво просимо в ресторан «Здоров'я»!

Діана Лапуть

12 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Море

I розділ

Рибацький човен

Сонце пробивалося крізь віконні щілини. Ніщо не віщувало біди. Сашко з батьком збиралися на рибалку, а в матері чомусь з'явилося недобре передчуття.

Сім'я мешкала коло берега моря, звідти часто віяло холодним морським бризом.

Батько був завзятим рибалкою. Риболовля була їх основним прибутком. Матір звали Марією, а батька - Олегом. Сашку виповнилося тринадцять років, він прагнув піти по батьківських слідах.

Батько із сином пішли до човна. Була лише одна пара весел, тому міг гребти тільки батько.

- Тату, дайте мені, я хочу спробувати! - сказав Сашко.

Його очі випромінювали радість.

- Дивись мені! - недовірливо сказав батько, віддаючи весла.

Вони мали припливти до хатинки на маленькому острівці, що знаходилася далеченько від дому. У будиночку Олег зберігав приладдя для риболовлі. Зазвичай там був більший улов, аніж біля їх помешкання.

Поки батько та син пливли, на небі почали з'являтись темні хмари.

- Сашко! Дивися, хмари збираються! - сказав батько, дивлячись в небо.

- Що ж нам робити? Може повернемося?

- Та ні, думаю, минеться. Тим більше, ще трохи й ми на місці! - сказав батько, не знаючи, що на них чекає.

Невдовзі небо почорніло й хлинув рясний дощ.

- Ану віддай мені весла! - крикнув батько.

Вода затікала в човен.

Човен віднесло далеко від берега у відкрите море. Пливли добу. Вичерпували воду з човна. Сили покидали. Зненацька помітили на горизонті невеличкий острів, почали швидше гребти веслами, щоб дістатися суші. Далі буде...

Саміра Джуракулова

12 років

Вихованка студії письменницької майстерності

"Арт-простір" (керівник - Тетяна Глінчук)

(1-й рік навчання)

Сергійко та Фенікс

(казка)

Сергійко жив звичайним життям та одного вечора все змінилося... Він почув стукіт у віконне скло й визирнув, на гілці дерева, що торкалася вікна, сидів незвичний птах, який просив про допомогу. Сергійко відкрив вікно навстіж, перед ним повстав Фенікс.

Птах виголосив закляття. Реальний всесвіт завмер. Птах змахнув крилом і вони опинилися в іншому всесвіті посеред великого дрімучого лісу. Над верховіттям дерев кружляв чорний ворон, який намагався зачепити хлопця, але Фенікс захистив його. Ворон піднявся високо в небо. Сергійко йшов за птахом, здалеку вони побачили стіни маєтку з червоного дерева, а вгорі виднівся височенний шпиль.

Фенікс розповів, що у маєтку володарював його господар Григорій, який врятував його в далекому дитинстві, коли птах поранив крило, а тепер він перед ним в боргу.

Сергійко довідався, що молодший брат його господаря, - Володимир, прагнув посісти трон, який дістався старшому брату Григорію, тому молодший підступно замкнув його у в'язниці, щоб перехопити владу.

Григорія застукали зненацька, він відпочивав у своїх покоях, а посланець молодшого брата - гоблін (один із його воїнів) кинув чарівний порошок в очі королю. Його дружина, Ольга, в той час також спала. Григорій прокинувся у в'язниці.

Він відчув запах вогкості та холоду, кишіло пацюками та тарганами. Григорію стало не по собі, він відзначив, що знаходиться у перевернутій в'язниці. Мучив голод та спрага. Григорій не знав, що з його дружиною. Гобліни стояли біля головного входу в темницю.

Фенікс розповідав Сергійку про історію королівства та про братів, зненацька вони почали летіти вниз, за метрів двісті від маєтку впали. Отямившись, побачили печерного звіра з головою сови, хвостом змії та лапами лева...

Печерний звір подав звук, печера здригнулася, коридори заполонило відлуння.

- Хто посмів порушити мій спокій? Що вам потрібно? А-а-а, знову ти, Феніксе!

Печерний звір оберігав таємний вхід до в'язниці, де сидів Григорій.

- Я відчув прилив злості, коли Володимир посів трон і знаю, що відбувається. Але ти знаєш правила, я не можу вас пропустити.

- Знову ти зі своїми правилами! Кому вони потрібні? - Фенікс нахабно змахнув крильми. - Дорогу розкішній птиці!

Печерний звір навіть не здивувався. Він давно знав Фенікса.

Відчинилися двері, Сергійко та Фенікс зайшли в зал, там завмерли всі придворні люди, які були на балу, а посередині стояло фортепіано. Сергійко сказав:

- Мені потрібно заграти!

Фортепіано до себе надило.

Коли хлопець заграв, люди почали рухатися.

Вони танцювали вальс, наступали на плитку, яка почала провалюватися. Сергійко та Фенікс опинилися в тунелі, який нагадував камеру. Відкрилися двері, вони впали у в'язницю, двері зачинилися. Сергійко й Фенікс побачили короля й побігли до нього. Григорій закричав:

- Стривайте, не треба.

Вони опинилися в іншому кутку кімнати.

- Якщо ви ще раз наблизитеся, то зникнете й перенесетеся у далекі країни.

Камера відкрилася. Григорій відчув полегшення, адже вона була зачарованою та забирала в нього багато енергії. Ще його дуже бентежили думки про дружину Ольгу... Григорій обійшов усю в'язницю та ніде її не знайшов. Король вийшов, Сергійко та Фенікс підбігли до нього.

- Хто це? - запитав Григорій у Фенікса.

- Це Сергійко, він зі звичайного всесвіту.

- Це було дуже безвідповідально з твого боку брати людину з того всесвіту, тим більше дитину, але дуже дякую, що ви мене звільнили. А де моя дружина Ольга?

Григорій бігав від камери до камери, щоб знайти її. Сергійко та Фенікс бігали за ним. І тут Григорій сказав:

- Невже вона там, де я думаю? Потрібно швидко бігти в зачарований ліс.

- Це там де ми були? - запитав Сергійко.

- Ні, це на протилежному боці маєтку.

Фенікс промовив:

- Ми зараз відправимося туди.

- Так, ми повинні її знайти.

Фенікс сів Григорію на плече.

- Фізьми моє крило.

Він змахнув одним крилом і вони опинилися в чарівному лісі, там світило сонце, співали птахи. Хор з голубів і ворон співав оперну пісню.

- Це що птахи оперу співають? - здивувався Сергійко.

Голуб повернувся:

- Вибачте, будь ласка, у нас заняття.

Сергійко та Фенікс йшли-йшли та опинилися в полі.

- Ой, ми не туди зайшли.

Вони опинилися у полі магічних ягідок, ці ягідки проганяли капустоїдів.

Сергійко запитав:

- Хто такі капустоїди?

- О! Капустоїди, це такі вередливі тваринки, які постійно у моїх володіннях капусту їдять. З листочків роблять санчата й катаються взимку, спускаючись із гірок! - сказав Григорій.

Вони довго йшли й знову опинилися у тому ж самому лісі, за яким розкинулося поле із самоцвітами.

Невдоволені квіточки такий галас зчинили!

- Вони такі балакучі! - сказав Сергійко.

- О! Прийшли! - невдоволено сказали квіточки.

- Що вам від нас потрібно? - вередливо сказала головна квітка.

- Як в Житомирі на ярмарку побував! - мовив Сергійко.

- Дай мені провідника! - сказав Григорій.

- А ти мені що? Віддай мені щось взамін!

- Що ти хочеш?

- Ммм... Ну слухай, в тебе було таке гарне добриво, мені лілії всі вуха продзижчали.

- Добре.

Григорій дістав зі своєї кишені маленький мішок, розкрив його взяв якийсь пил і розкинув по квітках. Найголовніша квітка промовила закляття і враз із землі вискочила маленька зелена тваринка, на голові в неї була шапка червоного мухомора, а на шиї виднівся маленький фіолетовий кристал. Це був провідник. В ту мить вони вирушили. Минаючи великі поля, де росли овочі, Григорій взяв одну капусту й поклав у кишеню. Йшли вони довго й в один момент провідник зупинився перед деревом і щось йому сказав. Дерево підняло своє коріння із землі, встало й відійшло вбік, там знаходився тунель.

- Стрибайте! - сказав провідник.

Григорій готувався стрибнути туди, як провідник, посміхаючись, сказав:

- Ну, звісно, якщо ви самогубці! Ха.

Позадкував, перечипився через коріння і впав. Він встав обтрусився і зник в тумані, поки Сергійко проводжав його поглядом.

- Не звертай уваги, схоже він знову мухоморів переїв.

Григорій стрибнув у той тунель, а за ним Сергійко та Фенікс. Дерево сіло назад, заховавши вхід. Летіли вони так хвилин п'ять, а перед самою землею зупинилися і повільно приземлилися. Потім пішли далі вузьким коридором, на стінах якого виднілися смолоскипи. Перед поворотом Григорій зупинився і зазирнув через стіну. Після того сказав пошепки:

- Бачиш цих велетнів?

- Які ж вони велетні? Сантиметрів вісім, не більше! - сказав Сергійко.

- Цілих вісім! Взагалі-то вони по п'ять сантиметрів. Вони схоже редиску з'їли. - Сказав Фенікс.

- О, то вони від редиски так ростуть?- запитав Сергійко.

- Не тільки ростуть, вони тепер кунг-фу володіють краще, ніж будь-який ніндзя.

Григорій повільно дістав капусту зі своєї кишені й кинув перед капустоїдами, ті повільно підійшли до неї понюхали і з'їли за три секунди. Через секунду вони зменшилися й подобрішали, тоді Григорій, Фенікс та Сергійко вийшли й підійшли до великих дерев'яних дверей, які охороняли ті ж самі капустоїди. Григорій відкрив їх. Кімната була майже порожня, але посередині виднілося ліжко, на якому спала принцеса. Волосся в неї було світле, неначе промінчики весняного сонця, вуста тонкі, як дві ниточки кольору літньої малини, шкіра, як січневий сніг, дрібненькі веснянки та сльоза, яка стікала по її щоці. Григорій увійшов до кімнати, сказав Феніксу й Сергійку почекати його в коридорі. Біля ліжка стояв маленький стіл, на ньому - маленька кришталева ваза, а в ній зів'яла троянда, збоку - порожній глечик. Григорій взяв глечика, підніс до щоки дівчини. Коли сльоза опинилися в ємкості, він полив нею троянду, квітка розквітла й Григорій її забрав. Він вийшов з кімнати та зачинив двері. Вони пішли до того місця, звідки прийшли.

- А як нам вибратися звідси? - запитав Сергійко.

- Дуже просто! - відповів Григорій.

Король підійшов до одного зі смолоскипів і потягнув донизу, повернувся до Фенікса та Сергійка, враз вони почали летіти вверх. За цей час дерево встигло знову встати й відійти. Через п'ять хвилин вони вилетіли й впали на землю. Григорій встав і сказав Феніксу:

- Слухай, нам потрібно перенестися до темниці.

Фенікс знову сів на плече до Григорія, а Сергійко взяв його за крило.

Вони перенеслися до великого замку.

- Що це за замок? - запитав Сергійко

- Це найстрашніша темниця у всіх всесвітах! - відповів Григорій.

Вони увійшли всередину. Григорій пошепки сказав:

- Тут живе Хамелеон надмогутній, він може перетворюватися на кого завгодно, тому нам треба триматися разом. Вони проходили темними коридорами, в які ледь потрапляло проміння сонця. Коли вони йшли, Сергійку здалося, що він щось побачив, тому зупинився, щоб перевірити. Зрозумів, що то ілюзія та коли повернув голову, його друзів вже не було. Він хотів їх покликати, але згадав про страшного звіра, який ходив коридорами замку. Тому вирішив мовчки їх наздогнати. Сергійко, шукаючи Григорія і Фенікса, натрапив на два проходи, один з них вів вниз, а другий - уверх. Він вирішив піти вниз. Спускаючись сходами, чув як пацюки бігали в пошуках їжі, а великі таргани лазили по стінах. Зненацька хлопець почув віддалений жіночий голос. В

серце закрався страх, але він вирішив спуститися і подивитися що там. Внизу він помітив зеленооку жінку з рудим волоссям, яка намагалася вибратися із темниці.

- Вибачте, Вам допомогти? - запитав Сергійко.

- А ти хто? - збентежилася жінка. - Ти цей монстр, так?

- Вибачте, будь ласка, що не виправдав Ваших очікувань, але я Сергійко, а не Хамелеон надмогутній. А Ви хто?

- Я Ольга.

- Ви Ольга? Так це просто чудово! Ми Вас шукали. Ну, Григорій, Фенікс і...

- Так ти знаєш їх?? Де вони??

- Ми сюди прийшли, щоб Вас знайти! Вони десь ходять, я просто випадково загубився.

- Зрозуміло, біжи звідси, тут небезпечно!

- Я повинен Вам допомогти, тим паче, якщо я зараз звідси піду, то куди мені йти?

Ольга нічого не відповіла, тільки запитала:

- Ти можеш мені допомогти якось вийти з цієї камери?

- Ну, навіть не знаю, у мене є лише ключ від мого дому, але він, швидше за все, не підійде. Та потрібно спробувати.

Він дістав ключ зі своєї кишені й спробував.

- Ех! Не підходить! - сказав Сергійко.

Несподівано камера відчинилася.

- Нарешті я вибралася!!! Ходімо швидше! - закричала Ольга.

Вони піднялися сходами наверх і пішли шукати Григорія з Феніксом. Коли знайшли, Григорій міцно обійняв Ольгу і сказав:

- А тепер забираймося звідси!

Коли вони вийшли із замку, Фенікс переніс їх до королівства. І вони опинилися в тій самій темниці, де Сергійко вперше зустрів Григорія. Вони підійшли до дверей, відкрили їх, а там стояли гобліни. Григорій дістав зі своєї кишені троянду й підніс до носа гобліна, той заснув, з іншим трапилося те ж саме. Вони увійшли до спальні Володимира, який дрімав, але вони все одно піднесли до його носа троянду, він вдихнув її запах і заснув глибоким сном.

Григорій забрав свою корону й вони пішли в тронну залу. Там стояли сумні гвардійці, яким довелося підкорятися Володимиру. Та коли вони побачили Григорія, одразу почали підкидати свої капелюхи, а згодом підійшли до Григорія і всі в ряд поклали ліві руки на серце й поклонилися королю.

Григорій сказав:

- Вставайте, мої хоробрі лицарі, й проженіть злих гоблінів! Скажіть всім моїм підданим, щоб раділи й святкували.

Лицарі прогнали гоблінів, а інших помічників молодшого брата Володимира кинули у в'язницю. Все королівство святкувало повернення свого короля. Фенікс відніс Сергійка в його світ, а невдовзі хлопчик описав свої пригоди в книзі. Подейкують, що ту оповідь досі читають та переповідають від покоління до покоління!